Гуманістичне виховання дітей дошкільного віку
Сьогоднішні реалії життя показують нам масову зорієнтованість людей на матеріальну забезпеченість, конкурентоспроможність, що аж ніяк не є духовними вартостями. Водночас значно послабився авторитет суспільних традицій, внаслідок чого спостерігається приниження людської гідності, культ сили. Такі духовні підміни вимагають нового підходу до виховання у малюків загальнолюдських вартостей.
Гуманність визначається як людяність, любов до людей, повага до їхньої індивідуальності, увага до потреб і відчуттів.
Щоб виховати у дошкільнят такі якості, варто обговорити з ними такі питання: «Що ти знаєш про маму? Скільки років мамі? Якою мама була в твоєму віці? Що мама любить? Що їй більше подобається слухати музику, читати, вишивати, малювати? Чим твоя мама відрізняється від інших жінок? Чи є у мами подруги? Як мама ставиться до своєї мами? Як можна піклуватися про маму?».
Вже мала дитина повинна усвідомлювати, що члени сім'ї пов'язані родинними зв'язками не лише з нею самою, а й між собою. Слід також давати дітям змогу визначити своє місце і право у вирішенні родинних справ: «Мама вважає так, тато -ось так. А як пропонуєш ти?»
Діти повинні розуміти, що людські взаємини - то велика цінність, і їх слід підтримувати та збагачувати. Навчайте розуміти стан іншої людини, поважати її почуття, рахуватися з її інтересами. Покажіть зв'язок як доброго в людських проявах (чесність, доброта, чуйність, допомога тощо), так і недоброго, щоб діти розуміли причини помилок і могли їх виправити.
Говорячи з малими про чесність, запитайте, чому люди говорять неправду (бояться покарання, хочуть здаватися кращими, ніж вони є насправді, бажають мати те, чого не заробили). Отже у правди є вороги: страх, заздрість, жадібність.
Навчайте дітей аналізувати взаємини людей, виходячи з власного їх сприйняття. Скажімо, пояснити дітям, що таке душа можна так: душа є домівкою наших почуттів. Прикладом стане розповідь про добрий ранок хлопчика Василька: «Мама вранці лагідно всміхнулась, привітала його: «Доброго ранку, синочку!» Коли разом йшли до дитячого садка, допомогли бабусі нести важку сумку, а жінці з немовлям у візку - перейти вулицю. Прощаючись з мамою, Василько побажав їй успішної праці, а зайшовши до кімнати, щиро привітався з вихователем та дітьми: «Доброго дня, Маріє Іванівно! Вітаю Вас друзі!» Хлопчик сказав Іринці, що нові стрічки їй до лиця. Того дня Василькові було добре».
Подібні розповіді допомагають дітям осягнути поняття «праця душі», що тобі самому було добре, треба робити добро людям, і тоді воно повернеться до тебе.
Заповіді толерантного підходу до виховання дітей
1.Ніколи не карайте дітей. Головну увагу приділяйте не стільки корекції поведінки дитини, як налагодженню довірливих стосунків з нею.
2.Не засуджуйте або схвалюйте вчинки дитини - їх слід аналізувати та розуміти.
3. Ставте перед дитиною конкретні вимоги та чітко пояснюйте їй, чому в тій або іншій ситуації слід діяти так, а не інакше.
4.Не критикуйте дитину за неуспішність, а тим паче не виставляйте на посміх, не докоряйте і не принижуйте, її помилки - це, насамперед, ваші помилки.
5.У вихованні не ставайте "над дитиною", а коли й доведеться це зробити, то лише для її захисту.
6.Уважно слухайте дитину, заохочуйте її ділитися своїми турботами. Співчувайте їй під час розмови, ненав'язливо спрямовуйте на прийняття правильного рішення.
7.Хваліть дитину від душі, вірте в неї і довіряйте їй, а головне -любіть її лише за те, що вона дитина.
8.Пам'ятайте: порівнювати дитину можна тільки з нею самою -сьогоднішню із вчорашньою.
9.Пам'ятайте: повага передбачає відсутність насильства. Нехай дитина росте й розвивається такою, якою її створив Господь. Повага - це здатність усвідомлювати унікальну індивідуальність дитини. Любов - означає віддати іншому свою радість, свій інтерес, свої розуміння, знання, почуття.
Родина та її роль у вихованні толерантності
У нашому суспільстві існує багато родин, виховний стиль яких не відповідає принципам толерантності, що породжує розвиток у дітей почуття тривоги, страху, агресивності, песимізму і непевності в завтрашньому дні.
Діти, виховані в таких родинах, звичайно мають потребу в підвищеній психопедагогічній увазі, що обумовлює позитивну чи негативну динаміку розвитку особистості. В останньому випадку, як правило, вони стають або жертвами, або призвідниками насильства.
В родинах агресивних дітей переважають напружені, нетолерантні стосунки, а також несприятливе батьківське ставлення. У цих умовах корисна консультативна психопедагогічна діяльність, а в деяких випадках навіть психокорекційна робота з родиною.
Стосунки між батьками й дітьми за своєю природою складні й суперечливі. З одного боку, їхня головна характеристика - це любов, що визначає довіру до дитини, радість і задоволення від спілкування з нею, тенденцію її захистити, увагу і безумовну турботу. З іншого боку, батьківська позиція характеризується вимогливістю та контролем. У системі цих стосунків толерантність / інтолерантність як стиль особистості виявляється у виховній тактиці батьків. У деяких випадках батько свідомо відбирає адекватні, відповідні ситуації, методи дисциплінування дитини, аналізуючи їх і міркуючи над ними. Але буває й так, що він діє імпульсивно, не усвідомлюючи ні причин своїх дій, ні їхнього впливу на особистість і поведінку дитини. Але ж неадекватні методи впливу на дитину можуть призвести до формування певних патологічних рис особистості та девіантної поведінки. Саме батько та мати вводять дитину в реальність і є носіями норм та соціальних правил, оцінюють дії та здійснює необхідні санкції, що обумовлені певними батьківськими програмами.
Часто стосунки між батьками й дітьми страждають від неправильно обраних методів дисциплінування дитини. Для того щоб вищезгадані стосунки були збалансованими, батькам необхідно знати й адекватно використовувати методи заохочення і покарання.
У цьому сенсі перед педагогом стоїть завдання консультувати батьків зрозуміло, з їхньої згоди.
Так, батьківська позиція з погляду її толерантності інтолерантності має вирішальне значення у формуванні характеру й поведінки дитини.
Толерантність, що сприятливо впливає на розвиток особистості дитини, співвідноситься з прийняттям - ці поняття часом використовують навіть як синоніми.
Найсприятливішою формою взаємодії між батьками й дитиною, що відображає прийняття стосовно дитини, є співробітництво, а у важких ситуаціях - і компроміс. Батьки, які йдуть на співробітництво, є авторитетом для дитини. Вони керують і дисциплінують без застосування сили, вони надихають, цінують, пояснюють і стимулюють. Такі батьки всією своєю поведінкою сприяють розвиткові компенсації та самореалізації дитини за допомогою підтримки її відповідальності і незалежності.
Будь-яка діяльність припускає не тільки успіх, але й помилки. Співробітництво ґрунтується на здібностях, якостях і позитивному внеску кожного учасника, допускаючи можливість деяких помилок і недоліків (за винятком навмисних). Прийняття і співробітництво означають визнання активної ролі дитини, що зміцнює її віру в батьківську любов.
Таким чином, прийняття і співробітництво сприяють розвитку толерантності.
Деяким нетерплячим батькам властиве неприйняття, у тому числі й дітей. Часто неприйняття може виявлятися як відкидання. Суть відкидання полягає в негативному ставленні до дитини, відсутності інтересу до її побажань і можливостей, в ігноруванні чи зневазі її потреб. Відкидання спричиняє розвиток у дитини комплексу неповноцінності або комплексу провини.
Це, як правило, веде до спростування вищезгаданого досвіду свого життя і до прагнення довести собі і навколишнім власну цінність, що досягається за допомогою досягнення успіхів у певній галузі (спорт, наука, мистецтво тощо), або зловживань. Трапляється, звичайно, що люди пристосовуються до подібного ставлення, несучи цей хрест усе своє життя. Наслідки цього в кращому випадку виражаються в поганому настрої, але найчастіше виявляються дуже серйозними - депресивні стани, вживання алкоголю і наркотиків, спроби самогубства, асоціальна й антисоціальна поведінка.
Морально-етичне виховання в структурі духовного формування особистості
Морально-етичне виховання - цілеспрямована взаємодія дорослого і дитини з метою формування моральних почуттів і якостей, засвоєння морально-етичних норм і правил, розвитку моральних мотивів і навичок поведінки.
Зміст морального виховання підпорядкований вічним цінностям і конкретним потребам суспільства, які з плином часу змінюються. Засноване воно на принципах рівноцінності особистостей педагога і дитини, гуманістичності змісту і засобів виховання, довіри і поваги до особистості в процесі виховання, створення позитивної емоційної атмосфери, творчої взаємодії педагога і дитини.
Морально-етичне виховання передбачає різноманітні впливи на думки, почуття, соціальну практику індивіда, його самовдосконалення. Цей процес поєднує в собі такі особливості:
- цілеспрямованість (полягає в чіткій окресленості мети педагогічних впливів);
- багатофакторність (передбачає враховування всіх чинників, які відіграють суттєву роль у процесі виховання);
- віддаленість у часі результатів роботи (виховання є тривалим процесом, результати якого не можуть бути досягнутими відразу);
- неперервність (полягає в систематичності взаємовпливів вихователя і вихованця);
- визначальна роль педагога (педагог має бути моральним взірцем для дитини);
- цілісність (передбачає внутрішню єдність усіх виховних засобів і впливів щодо формування моральної культури людини).
Морально-етичне виховання з перших років життя дитини спрямоване на формування її моральної позиції, ціннісних орієнтирів, інтересів і потреб. Адже на цьому етапі закладаються основи морального розвитку особистості, розвиваються уявлення, почуття, звички, які спрямовують подальше її вдосконалення. Особливо значні зміни відбуваються у мотиваційній сфері дитини-дошкільника, що виявляються у розвитку моральних мотивів поведінки, а на етапі старшого дошкільного віку вони набувають підпорядкованості певній вищій меті. Тому неувага до морально-етичного виховання в дошкільному віці не може бути компенсована у подальші роки.
Головною метою виховання моральності є перетворення зовнішніх вимог на внутрішні мотиви поведінки, формування в дитини механізмів моральної саморегуляції. Про моральну поведінку можемо говорити лише тоді, коли бачимо пошук дитиною різних варіантів вирішення моральної проблеми за умови критичного, вибіркового ставлення до правил поведінки. Мораль не може забезпечити і передбачити приписи на всі випадки життя.
Реальні життєві обставини різноманітні, неповторні, унікальні, й дитині доводиться щоразу по-своєму розв'язувати проблему, яка постає перед нею. Отже, моральність передбачає:
- засвоєння морально-етичних норм та їх розуміння;
- формування позитивного ставлення до морально-етичних норм:
- виховування у собі моральних почуттів;
- формування психологічних установок на соціально-активну поведінку;
- подолання вад характеру та виправлення поведінки.
Розвиток моральної свідомості дошкільника має певні закономірності і проходить декілька стадій. Л.Колберг розрізняє такі рівні моральної свідомості:
-доморальний період (дитина слухається, щоб уникнути покарання, керується у своїх вчинках егоїстичними міркуваннями, індивідуальною або груповою вигодою, її послух є обміном на певні блага та заохочення);
-рівень конвекційної моралі (дитина прагне бути доброю, слухняною, очікуючи схвалення з боку авторитетних для неї людей, відчуваючи сором перед їхнім осудом, для неї значним є встановлений дорослим порядок, фіксовані правила, на її думку добрим є те, що відповідає правилам, які виходять із зовнішніх вимог);
-рівень автономної моралі (проблема соціалізації переноситься у внутрішній світ особистості, дитина віком 5-7 років уже здатна усвідомлювати відносність та умовність соціальних норм і вимагає від дорослих обґрунтувати їх, прагне з'ясувати їхню доцільність).
Для становлення моральної свідомості особистості необхідно, щоб кожна людина пройшла у своєму моральному розвиткові всі три етапи. Особливості моральної свідомості і поведінки дошкільника щонайперше залежать від характеру сімейних взаємин. Визначальним є не те, що говорять дитині про морально-етичні правила і вимоги, а те, чи діють самі дорослі відповідно до них. Якщо поведінка батьків свавільна і непослідовна, то вона і буде моделлю, запропонованою дитині для наслідування. Якщо батьків не бентежать проблеми чесності як риси характеру, то малоймовірно, щоб їхня дитина приділяла велике значення цій якості.
В. Сухомлинський писав: „Дитина, яка відчуває серцем іншу людину, стає доброзичливою. Дуже важливо також і те, що вона сприйнятлива до доброзичливості вчителя: відчуває її, платить добром за добро - важливість цієї обставини у виховній роботі важко переоцінити. Душа дитини має бути підготовлена до виховання ласкою, добротою, сердечністю".
Формування у дітей моральних чеснот - це складний і довготривалий процес, який має бути насичений копіткою наполегливою працею над виробленням у дитини духовних устоїв, які не дадуть їй змоги чинити усупереч моральних правил.
Опанування дітьми загальнолюдськими чеснотами, дотримання їх у повсякденному житті є необхідною основою соціалізації дитини, тобто її адаптації до навколишнього середовища.
Релігійне виховання як елемент системи формування духовно розвиненої особистості
„Є лише один ідеал досконалості... це ідеал, наданий нам християнством. І вихованню залишається лише, перш за все і в основу всього, вкоріняти вічні істини християнства. Воно дає життя і вказує найвищу мету будь-якому вихованню, воно ж і має служити для виховання... джерелом світла й істини. Це невгасимий світоч, що йде вічно, як вогняний стовп у пустелі, попереду людини й народів; за ним повинен прямувати розвиток народності й істинне виховання, що йде разом з народністю".
К. Ушинський
Процес розв'язання проблеми духовного розвитку особистості був і залишається вічною перспективою прогресу людини. Ще в недалекому минулому термін «духовність», «духовне» сприймалися, як поняття суто релігійні. На сьогоднішній день, за даними психологічної науки, термін «духовність» розкривається у більш широкому аспекті. Духовний розвиток - це шлях від знання до розуміння, від емоцій до співчуття, від сприймання до творчості. Спробуймо простежити, яке значення у формуванні духовності мають світський компонент і релігійне виховання. Чи тотожні поняття духовність і релігійність, духовне виховання та виховання релігійне?
Стосовно проблеми формування духовності релігійне виховання слід розглядати як процес творення моральних і духовних підвалин на вічних, божественних і найвищих загальнолюдських принципах.
Релігія - це комплекс істин і законів, поданих через її засновника, який установлює її ціль , сенс, зміст і форму звернення до Найвищої істоти. Релігійність є риса особистості, вона визначає способи індивідуального прийняття цих норм чи законів. Іншими словами релігійність - суб'єктивний аспект релігії. Релігійна освіта є складовою національної культури, вона потрібна всім членам суспільства, тоді як релігійне виховання можливе лише у конфесійних релігійних школах та в сім'ях, де батьки - віруючі.
Дитсадок, же як заклад світський, не повинен залучати дітей до жодних релігійних обрядів і форм поклоніння, яких би вірувань це не стосувалося і звідки б вони до нас не прийшли: з далекого Сходу ( медитації, звернення до духів) чи від рідних або давніх пращурів (обожнення сил природи - сонця, води, тощо). Поки дитина маленька, батьки вирішують, у що і як саме вона має вірити.
Інша річ - елементи релігійної освіти. В країні, де проголошено необхідність наближення суспільної моралі до християнської, де головні християнські свята стали державними, не можна обійтися без формування у дітей уявлень про те, у що вірять християни, про Ісуса Христа, Біблію, Заповіді Господа. Такі відомості мають подаватися у загальнохристиянському контексті, без заглиблення в конфесійні розбіжності. Це вимагає від педагога високої духовної культури і відповідних релігійних знань.
Дитина сприймає світ інтуїтивно, безпосередньо та конкретно, і такі вічні християнські істини як добро і любов, довіра до світу, вона ще не усвідомлює в їхньому глибинному значенні, але засвоює конкретні дії, вчинки дорослих людей. Криза «трьох років», коли в дошкільняти формується Я- образ - „внутрішня позиція" (ЯЛ. Божович), знаменує і початок поступового усвідомлення нею цих категорій духовного. Установлено, що саме дошкільне дитинство є сенситивним періодом для формування засад духовності особистості (Л.Толстой, Н. Бондаренко та інші вчені). Прищеплені в ранньому дитинстві живі враження від побаченого і почутого формують моральний світ дитини, шліфують душу майбутньої Людини. Саме ці риси об'єднують високодуховних людей незалежно від їхніх релігійних поглядів.
Кожна родина повинна створити свій сімейний осередок духовності, Простір Любові, який конче потрібен дитині. І кожному варто починати з себе, з відродження власної душі. Бога слід відродити в своєму серці . Адже Бог у людині, як казав Олександр Довженко, є або його нема, але цілковита його відсутність то великий крок назад і вниз у духовному розвитку.
Сьогодні ми не маємо права не рахуватися з цим. У сім'ях, де в серцях дітей живуть заповіді Божі, ніколи не буде наркоманів, повій, злочинців та інших негативно спрямованих особистостей. У таких родинах гостро стоятиме проблема превентивного виховання, а душі вихованих у християнській моралі дітей прагнутимуть до постійного вдосконалення і злету на шляху високої духовності.
На наш погляд є кілька шляхів здійснення забезпечення взаємозв'язку духовного та релігійного виховання дошкільнят.
Перший і найголовніший з них: створення сімейного осередку духовності.
Другий шлях - це залучення вихованців дошкільних закладів до державних релігійних свят, таких як Різдво Христове, Великдень.
У дошкільному закладі релігійне виховання доцільно здійснювати у формі бесід на морально-етичні теми, які також прилучають дітей до християнських чеснот. Отже, релігія для дитини має поєднуватися з естетичними та моральними переживаннями.
Коли має починатися робота батьків над душею дитини?
Про це пише Олександр Єльчанінов: "Чому такі важливі враження дитинства? Чому так важливо сповнити серце і розум дитини світлом і добром ще з раннього дитинства? У дитинстві - сила довіри, простота, мякість, здатність співчувати, сила уяви, відсутність жорстокості. Потім, коли людина скамяніє, зачерствіє душа, сприйняте в дитинстві може знову очичтити, врятувати людину.
Дитина йде у цей світ зі здатністю пізнавати його емоційно. Дитина така сприйнятлива до почуттів матері! Дивовижне видовище: немовля, яке вперше принесли до матері (якщо, звичайно, мати щиро хоче його бачити), притискається до тіла матері - і його щастя очевидне для всіх. Але якщо мати не радіє дитині, ми спостерігаємо зовсім іншу картину. Така дитина незадоволена, погано ссе молоко, лякається і, очевидно, нещаслива. Від народження діти надзвичайно чутливі до емоцій. Оскільки їхні знання про світ надто малі, їхнє спілкування зі світом відбувається на відчутті. Це є вирішальним фактом. Перші враження дитини про світ народжуються з її відчуттів.
Дитина постійно ставить запитання до батьків: "Ти мене любиш?" Якщо ми любимо дитину безумовно, вона відчуває, що наша відповідь "так". Якщо ми любимо її із застереженнями, вона не почувається в безпеці і непокоїться. Відповідь, яку ми даємо дитині на це найважливіше запитання "Чи любиш ти мене?", - формує її розуміння життя і є вирішальною. Дитина зазвичай ставить нам це запитання своєю поведінкою, і відповідь ми їй даємо теж своєю пловедінкою. Не тільки тим, що ми говоримо, а й тим, що робимо. Своєю поведінкою дитина підказує нам, що їй необхідно: чи їй недостатньо любові, дисципліни, схвалення або розуміня. Своєю поведінкою ми задовольняємо ці потреби. Ми можемо це зробити тільки тоді, якщо наші взаємини формуються на безумовній любові.
Почуття любові до дитини в нашому серці може бути досить сильним. Але цього недостатньо. Чи бачить дитина з нашої поведінки, що ми її любимо? Любов до дитини ми розкриваємо через свої дії, те, що ми говоримо і що робимо. Але те, що ми робимо, означає більше. На дитину набагато більше враження справляють наші дії, ніж слова.
У кожної дитини є емоційні потреби, і дуже багато залежить від того, чи задоволені її потреби. По-перше, від цього залежить, як почувається дитина: задоволена чи розсерджена тощо. По-друге, це впливає на її поведінку: слухняна вона чи ні, грайлива чи похмура тощо.
Нині багато дітей не відчувають до себе щирої любові з боку родини. Та, мабуть, не буває батьків, які б не любили свою дитину.
